У міжвоєнний час у Львові було чимало волоцюг, жебраків, здекласованих інтелігентів, бідняків – тих, які свою бідність виставляли на показ, або ж її соромились. У пресі навіть припускали, що такої публіки у Львові більше, ніж у будь-якому іншому місті тогочасної Польщі. Далі на lviv-future.
Притулок Брата Альберта
Волоцюги і жебраки для ночівлі мали чимало нелегальних помешкань, про котрі звичайні львів’яни нічого не знали. Але також існував офіційний притулок, який утримувався магістратом. Він перебував під опікою ченців Згромадження Брата Альберта.
За Горою Страт на невеликому підвищенні знаходився червоний будинок з кам’яними сходами. Двері, які вели до сіней, зачинялись на дерев’яний засув. Ліворуч було маленьке віконце, наполовину загратоване – це пункт спостереження. У спостерігача, який відмикає двері, була спеціальна книга, де вписувано усіх мешканців будинку, а також коротеньку інформацію про кожного із них.
У міжвоєнний час у притулку “гостювало” чимало людей. Найбільше – взимку, коли доводилось рятуватись від холоду. У січні 1930 р. з ночівлі та харчування користало 4179 осіб, у травні – 3510, у червні ще менше – 2328. Взимку бідняки перебували у притулку з 7-ї вечора до 7-ї ранку, влітку – з 8-ї вечора до 6-ї ранку. У притулок приймали лише тих осіб, які були направлені туди міською службою шупасництва. Також не відмовляли літнім людям. Взимку у притулку годували тричі, а влітку – двічі.
Від волоцюг до інтелігентів, від Одеси до Ерфурта
Серед тих, хто знайшов пристановище у закладі Брата Альберта, було вдосталь невиправних волоцюг і жебраків. Були також особи, пов’язані з кримінальним світом, добре знані у своїх вузьких колах, зазвичай з промовистими прізвиськами. Дехто з них перебував під наглядом поліції. У тогочасній пресі зауважували: найсумнішим був той факт, що серед тих, хто звертається до притулку, є чимало інтелігенції.
У згаданій книзі записів незрідка можна було прочитати навпроти рубрики “професія” – електромонтажник, робітник, музикант, учитель, кравець, інженер. Навіть був випадок, коли в стінах притулку певний час перебув староста (його імені у пресі, звісно, не назвали). Причина, через яку він потрапив у таку скрутну ситуацію, не розголошувалась.
Цікаво й те, що у львівському притулку для жебраків і волоцюг перебували люди не тільки зі Львова й ближчих околиць – Перемишля, Холма, Дрогобича, але й з таких міст, як Одеса, Варшава, Грац, Сигіт (Сигіт-Мармароський), Ерфурт та ін.
Більшість з тих, хто перебував у притулку, втратили у житті все. Вони чекали лише одного – смерті. Один із жебраків на питання репортера про те, чи має родичів, відповів: “У мене їх багато, і всі вони живуть краще, ніж я, – на кладовищі”.
Взимку спати доводилось “під Варшавою”
Умови у притулку, звісно, були підкреслено скромними. В частині приміщень розташовувались спальні місця з сінниками, звісно – без простирадел й постелі, проте з ковдрами. Також були резервні носилки, які використовувались, коли наплив людей зростав. В інших кімнатах розташовувались широкі дерев’яні лави (“szlabany”) з мішком замість подушки. З початком морозів ночівля на вулиці ставала неможливою, і в притулку всі місця заповнювались. Багато кому доводилось спати “під Варшавою”, що на місцевій гварі означало – на підлозі.
У тогочасних репортажах в пресі зазначали, що для бідноти і такий притулок – велике добродійство. Проте зауважували, що у міському управлінні могли б постаратись, аби забезпечити притулок звичайними залізними ліжками, відповідною кількістю сінників і постелі. Ченці робили все від них залежне, проте про матеріальне забезпечення мали б подбати власне в магістраті. Не менш важливим завданням, на яке наголошували у пресі, була селекція серед волоцюг і жебраків. Бо чимало було серед них таких, хто зберіг порядність, і при певній допомозі зміг би повернутись до нормального життя.
