П’ятниця, 19 Серпня, 2022

Личаківський некрополь: історія у легендах та фактах

Львів – місто старовини, у якому можна побачити чимало цікавинок та унікальних об’єктів. Мабуть, чи не найцікавішим старим місцем тут можна справедливо вважати Личаківський некрополь – меморіальне кладовище Львова, яке вважається найстарішим у Європі. 

Що цікавого береже історія некрополя, головні цікаві об’єкти кладовища, легенди та реальні історії про нього – читайте у матеріалі на lviv-future.  

Звідки бере початок історія некрополя? 

Величезна кількість надгробків та пам’ятників, на понад 40-ка гектарах землі – така сучасність для цього кладовища. Для нього все почалося з 1786-го року – тоді, коли австрійська влада видала заборону на поховання на міських кладовищах, розташованих у ті часи біля львівських храмів та церков. 

Личаківське кладовище мало стати четвертим таким у місті, і призначався для поховань Середмістя (стара історична частина Львова) та чертвертої дільниці (Личаківська). Проте далеко не кожна сім’я могла дозволити тут собі завести сімейний склеп – ховали тут, здебільшого, заможних містян, і це попри те, що з початку шістнадцятого століття ця місцина вже використовувалася для поховань знедолених. З початком діяльності некрополя тут можна було побачити надгробки горілчаним магнатам, архієпископам, міським очільникам та впливовим чиновникам. 

Створення надгробків як мистецтво на Личаківському кладовищі 

До створенням надгробних пам’ятників підходили дуже майстерно та творчо, а працювали над цим справжні фахівці своєї справи. Навпроти кладовища працювали майстерні скульпторів, де ті і працювали над своїми дітищами. Працювали тут неабиякі фахівці – вони перед початком роботи проходили навчання тривалістю у десять років у кращих майстернях Кракова, Відня. 

Працювало це наступним чином: до майстерні навідувалися замовники, які дуже ретельно описували покійного. Завданням майстра було виготовити не просто надгробний пам’ятник, а справжню скульптуру – ось чому сучасники мають нагоду побачити справжні мистецькі витвори на кладовищі. 

Часом на куточках надгробків майстри вказували свої імена – це робили для того, щоб сформувати “клієнтську базу”, зацікавити замовників, щоб вони замовляли скульптури саме у нього. Так вони буквально “рекламували” свої роботи. 

Правила роботи кладовища 

Наприкінці вісімнадцятого – на початку дев’ятнадцятого століть відбулося декілька розширень кладовища – для цього місцева влада викупила прилеглі земельні ділянки, які належали приватним власникам. 

Некрополь збільшувався, і для його належного вигляду та упорядкування тут діяли деякі правила роботи. Так, наприклад, існувало правило, за яким при відсутності догляду та сплати за надгробком впродовж 25-ти років його можна було зрівнювати із землею і на цьому місці робити нову могилу. Це не була видумка адміністрації – таке поводження із надгробками було регламентоване у австрійському законодавстві. 

У деяких джерелах знаходимо той факт, що на Личаківському кладовищі працювала каменедробарка, яка подрібнювала старі пам’ятники. Передроблене каміння з надгробків не вивозили та не викидали – його використовували повторно для облаштування огорож та доріжок. Щоправда, згодом таку традицію скасували – мабуть, подумали, що не гоже з пам’ятників робити благоустрій. 

Для того, щоб кладовище мало приємний вигляд та не створювало гнітючої атмосфери, тут облаштували доріжки та алеї, висадили дерева. Некрополь отримав вигляд такого собі парку, де можна було не тільки прийти на могилку до покійника, а й прогулятися та помилуватися територією.  

Була іще одна неписана традиція, не правило, – на полі під першим номером ховали найвидатніших містян.  

Личаківське кладовище у двадцятому столітті 

У двадцятому столітті, ще до війни, переважна більшість пам’ятників стали типовими, мало відрізнялися один від одного. Скульптура почала відігравати меншу роль, люди почали більше зважати на практичну роль надгробків. Спостерігаючи за цим, влада навіть створила спеціальну комісію, яка б мала наглядати за мистецьким рівнем пам’ятників, однак цей нагляд мало-що змінив.  

У роки Другої світової війни, у жовтні 1939-го, у місті почали ходити чутки про те, що готується підготовка проти радянської окупації. Шукаючи зброю, озвірілі працівники НКВС здійснювали обшуки міських кладовищ. 

У роки кривавої війни кладовище занепадало, значну частину надгробків з тих чи інших причин знищили назавжди. У повоєнні роки почали зводити абсолютно однотипні надгробки, які мало привертають увагу сучасних відвідувачів кладовища. Усі ці надгробки виготовлялися на комбінаті похоронного обслуговування. Важкі настали часи для Личаківського некрополя – абсолютно недолуга система нових поховань, відсутність нагляду за гробівцями, родини яких переїхали у Польщу, та через відсутність коштів на належну охорону кладовища воно зазнало значних ушкоджень та руйнувань – у цей час зникло багато цінних культурних пам’яток.  

Такі події не могли пройти повз небайдужу громадськість, яка вимагала у влади надати місцині статус заповідника та забезпечити належний його догляд та охорону. Результатом активності громадськості стало те, що у 1975-му році поховання припинили. Винятки стали робити тільки для відомих людей та родин, які мали власні гробівці. 

Легенди, які “живуть” на Личаківському кладовищі 

Довкола такого давнього та містичного місця за весь час існування виникло чимало легенд та історій. Наприклад, відома легенда про лікаря Йозефа Івановіча, могила якого стоїть біля головного входу на кладовище. На могилі – кам’яне погруддя чоловіка та двох собак. Ці собаки – Плутон та Нерон, його тварини, які під час похорону господаря у 1877-му році йшли за похоронною процесією. Ходить легенда, що вони настільки любили свого господаря, що лягли на його могилі, не їли та не пили, плакали та так там і померли вслід за лікарем. 

Ходить доволі страшна легенда про Розалію та Ванду Замойських – мати та доньку, які загинули під час великої пожежі у 1902-му році. Вони поховані у сімейному гробівці – одному з найбагатших на всій території некрополя. Так-от, люди кажуть, що ланцюги, на яких висять їхні труни, досі дзвенять. А ще – розповідають, що через кришталеві “віконечка” у трунах можна побачити добре збережені тіла матері та доньки, на щоках яких досі видно рум’янець. 

Ходять і романтичні легенди довкола кладовища. Одна з них розповідає про шалену історію кохання молодих парубка та дівчини, які познайомилися на балу та часто гуляли Личаківським кладовищем. Їм тут було настільки добре та затишно, що Артур навіть розповідав коханій, що хотів би тут назавжди залишитися, аби милуватися природою. Кохання було сильним і пара мріяла про весілля та дітей у майбутньому, однак так склалося, що Артур помер у Парижі від хвороби, де його і поховали. Згорьована дівчина назбирала купу грошей, аби перевезти тіло коханого, щоб поховати його на Личаківському кладовищі, сама намалювала навіть портрет для надгробку. Скульптор, який мав виконувати пам’ятник, почув про історію кохання та зробив свою роботу безкоштовно. Сама жінка з часом вийшла заміж та народила дітей, однак часто приходила на кладовище та плакала над могилою коханого. Сучасники розповідають, що ночами на алеях кладовища можна побачити двох юних закоханих, які тут безтурботно гуляють.  

Latest Posts

.