Ліцей та вулиця, що просвітлюють (частина 1)

Є в самому центрі Львова маленька вуличка, яка відгалужується від Винниченка і веде стрімко догори між Церквою святого Архистратига Михаїла і Львівською облдержадміністрацією вздовж давнього муру, який ще пам’ятає, що було колись в цій околиці. Це вуличка Просвіти, що за більш ніж 200 років свого існування мала аж 7 назв, які змінювалися разом з її історією. Якщо пройти догори і звернути у сквер ліворуч, то побачимо пам’ятник Просвіті, а праворуч унизу розташована давня будівля, у якій зараз працює ліцей “Просвіта” від Львівської міської ради, пише сайт lviv-future.com.ua. 

Історію вулиці та навколишньої місцини можна прослідкувати за її назвами, які вона змінювала 8 разів…

Кармелітська дорога

Цю назву вуличка отримала ще на початку ХІХ століття на честь колишнього монастиря ордену кармелітів босих, зведеного у XVII столітті.

Кармеліти – це ченці ордену, який був заснований ще в XII столітті на горі Кармель в Палестині під час походу християн на Схід. А босі кармеліти – це відгалуження ордену. Називали їх так за те, що прийняли обітницю бідності і носили найпростіше взуття – сандалі на босу ногу, на відміну від кармелітів “черевичкових” або “взутих”. До Львова босі кармеліти прибули в XVII столітті і заснували монастир поза мурами міста. 

Це шматочок Італії у Львові, адже будували костел італійські архітектори, або Адам де Лярто, або Ян Покорович, і розписував фресками знову ж таки  італійський художник Карло Педретті та його львівський учень Бенедикт Мазуркевич. Цікаво, що вежі будувалися в різні часи – ліва у 1830-х роках за проєктом Алоїза Вондрашки, а права – 1906 року за проєктом Владислава Галицького.

Сам костел та монастир і особливо Босяцька хвіртка, прорубана в стіні, вочевидь, внаслідок підкупу бургомістра, стали фатальними в історії Львова, бо 1704 року шведське військо під орудою молодого  короля Карла XII захопило монастир кармелітів. Звідси шведи почали обстріл міста, а відтак через покинуту захисниками Босяцьку хвіртку військо вдерлося до міста й розграбувало його. Святиня була значно пошкоджена і відбудована. 

Давній мур монастиря тягнеться ліворуч вздовж вулиці Просвіти, до 1960-х років у нього була вмурована плита з гербом Собєських “Яніна” та зображенням польського орла. У радянські часи тут була реставраційна майстерня, у 1970-1982 роках сад монастиря став прихистком для неформального молодіжного об’єднання “Республіка святого саду”, “президентом” якого був Ілько Лемко. Тут народився не лише рух хіпі, але й рок-гурти “Супер Вуйки”, “Брати Гадюкіни” та “Лесик Band”. Зараз тут греко-католицька Церква святого Архистратига Михаїла, що належить монахам-студитам.

Дорога до Францисканського костелу

Так називалася вулиця Просвіти з 1849 року, тому що впиралася нагорі в монастир францисканців – найстарішу будівлю на вулиці Тараса Бобанича-Хаммера, колишній Короленка. Зведений він був разом із бароковим костелом Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці ще на початку ХVIII століття, але тоді це був монастир отців капуцинів. 

До мавп вони стосунку не мають, зате мають до каптурів, загострених на честь святого Франциска, адже капюшон італійською – “сappucio”, і… до кави. Так-так, улюблене багатьма капучино отримало свою назву саме від них. Згідно з однією версією, італійські ченці дуже любили каву, але у ті часи вона вважалася напоєм диявола і заборонялася церквою, тому капуцини стали додавати в каву тепле збите молоко. Напій тоді виходив світлішим, смак мав м’якший, тобто ставав більш “богоугодним”. За іншою версією, зовнішній вигляд напою, а саме темно-коричнева кава і біла молочна пінка, нагадували поєднання кольорів капюшону капуцинів, звідси і виникла назва напою капучино.

Тут розвернулася ціла “арена бойових дій” між кармелітами і капуцинами. Іван Крип‘якевич писав:

“Кармеліти з огірченням бачили, що недавно заснований костел капуцинів забирає їм вірних, — рішилися, отже, знищити своїх конкурентів. Одного дня вони вислали свою службу й, перекопавши публічну дорогу, що вела до капуцинів, спинили комунікацію. Потім почали руйнувати нові будови в капуцинськім монастирі й врешті захопили площу між обома монастирями та почали ставити довкола неї паркани, щоб ніхто не міг дістатися до капуцинів. Магістрат виступив проти цього безправ’я, вислав на площу цех теслів і міських слуг із сокирами, паркани було підрізано і повалено. Але войовничі кармеліти озброїлися також сокирами й іншим знаряддям, кинулися на магістратських робітників, побили їх і поранили. Постала така метушня, що аж ударено на тривогу в дзвони… Постав із того довголітній процес, аж поки суд не приборкав кармелітів”.

Після йозефінської касації 1785 року сюди переселили францисканців, чий монастир на вулиці Театральній переобладнали під театр. Цікаво, що через дорогу в одному з подвір’їв зберігся вмурований в стіну колишній портал того костелу. А тут францисканці свою святиню перебудовували кілька разів, востаннє 1926 року, коли на фасаді встановили рельєф Богородиці, що досі зберігся. В радянські часи тут була військова частина, потім дитячий інтернат і, нарешті, у 1990-х роках колишній костел став молитовним будинком Церкви Адвентистів Сьомого Дня.

Вулиця Поштова та Коморовщина

Одну з найцікавіших назв Поштова, або Post Gasse, вулиця отримала на честь пошти, що розташовувалася у палацику графів Коморовських на розі з теперішньою вулицею Винниченка. Ця територія, відома як Губернаторські Вали, колись була частиною середньовічної оборонної системи міста. Після того, як Галичина увійшла до складу Австрійської монархії, мури майже всі розібрали, крім Порохової вежі, і засадили сквер. 

У XVIII столітті ділянка належала магнатам Коморовським, але забудов там не було, тому ця місцина була відома як “Коморовщина”. Цікаво, що нагорі на вулиці Бобанича, праворуч від Церкви св. Георгія, досі стоїть невеличкий палацик Коморовських у стилі класицизму. Зведений він був у середині ХІХ століття і перебудований 1891 року за проєктом архітектора Яна Шульца. Тут жила родина одного з найвідоміших польських поетів Корнеля Уєйського родом з Бучацького району Тернопільської області, якого називали “останнім поетом романтизму”. Мешкав він також у Давидові і Зубрі піді Львовом, товаришував з Адамом Міцкевичем, Фридериком Шопеном, Юліушем Словацьким, брав участь у Паризькій революції та листопадовому повстанні у Львові. 

Його дружиною стала графиня Генрика з Коморовських, онучка брата сумнозвісної Гертруди Коморовської, яка була першою дружиною графа Станіслава Щенсного-Потоцького. Після її трагічної загибелі, спричиненої родиною Потоцьких, що не могла змиритися з нерівним шлюбом, графи Потоцькі відшкодували Коморовським за смерть доньки понад 700 тисяч злотих, 2 палаци і десяток сіл, отож останні здобули графський титул, стали майже рівними Потоцьким і навіть породичалися з ними. А романтичний Станіслав потім ще двічі був одружений і створив для своєї останньої дружини фантастичний парк “Софіївка” в Умані, яким маємо можливість милуватися досі…

А що ж Гертруда Коморовська? Чи була вона щаслива з Корнелем Уєйським? На жаль, їй передалася нещаслива доля двоюрідної бабусі, адже її чоловік безтямно закохався в дружину свого друга, книговидавця Кароля Вільда, і фактично покинув сім’ю. Красуня і розумниця Леонія, талановита піаністка, учениця друга Шопена, яку називали “львівською Беатріче”, відповіла йому взаємністю, але не змогла кинути чоловіка і п’ятьох дітей. Тоді наш “Данте” фактично оселився в їхньому будинку на площі Ринок, дружина з дітьми віддалилася від нього і осіла в палацику на Бобанича, а Кароль Вільд шляхетно заплющував очі на роман своєї дружини і друга понад 20 років, аж до її смерті від туберкульозу…

Після Коморовських у палацику мешкав професор кафедри теорії залізничного руху Політехнічної школи барон Роман Ґостковський, який був одним з піонерів аеродинаміки та авіації в Галичині, а також презентував першу у Львові і в Україні експериментальну телефонну лінію.

До володінь Коморовських належав і згаданий вже палацик на розі Просвіти та Винниченка, де наприкінці ХІХ століття обладнали пошту. Звідси відправлялися диліжанси до Відня, Варшави, Чернівців, Угорщини, Бродів і міст Російської імперії. Так, до Відня тоді діставалися за 4 доби і 10 годин. 1852 року до пошти була проведена перша телеграфна лінія з Відня. 

Коли пошта перебралася на сучасну Дорошенка, цей палацик та сусідній палац Млоцьких, що стояв на місці Львівської облради, розібрали і у 1877-1880 роках збудували сучасну споруду для Цісарсько-королівського намісництва.

Вулиця Румунська

Під час німецької окупації вулиці дали назву Rumänenstrasse на честь німецьких союзників, а перед цим, з 1871 до 1941 року, і після війни 1944 року вона знов називалася Кармелітською. Цікаво, що в сучасному Львові вулиці Румунської немає, хоча 1934 року до Президента Львова зверталася Польсько-Румунська Ліга з проханням про надання одній з нових вулиць міста назви “вулиця Румунська”. 

Своє прохання аргументували тим, що, по-перше, у Львові вже є вулиці, які носять назви на честь народів: Турецька, Болгарська, Татарська, Руська та інші. А по-друге, майже всі великі міста у Румунії, зокрема Бухарест, Ясси, навіть Чернівці, що тоді були у складі Румунії, мали вулиці з такими назвами, як-от: Польська вулиця, Польський ринок тощо. Але тоді у Львові Румунської вулиці так і не з’явилося.

Зате відома історія румуна, який жив на колишній вулиці Румунській! Під 8 номером мешкала родина Отто Розенталя, лікаря з міста Ясси. Його дружиною була Хелена Дес, також лікарка, вони мали двох дітей, Кароліну і Зигмунда. Музей “Територія терору” 2023 року анонімно отримав документи цієї єврейської родини і з’ясувалося, що їх переселили у ґетто, а донька ховалася в помешканні сусідів, тому їй вдалося вижити і врятуватися.

Далі буде…